Тон у лінгвістиці — використання висоти звуку для сенсорозрізнення у межах слів/морфем. Тон слід відрізняти від інтонації, тобто зміни висоти тону протягом порівняно великого мовного відрізка (висловлювання чи речення).
Інтонація – Це зміна основного тону, інтенсивності і тривалості речення, що сприяє членуванню потоку мови на окремі відрізки – синтагми, і мають крім синтаксичного значення також емоційне значення.
Тон – Висота звуку, а також її або буквене, або словесне позначення. Цілий тон – Музичний інтервал. Основний тон – Найменша частота в частотному спектрі звуку; Інші частоти називаються обертонами. Попасти в тон — поступити голосом чи інструментом так, щоб звук відповідав тональності.
Інтонація (лат. intonō «голосно вимовляю») – сукупність просодичних характеристик речення: тону (мелодики мови), гучності, темпу мови та її окремих відрізків, ритміки, особливостей фонації. Інтонація разом із наголосом і тоном утворює просодичну систему мови.